Ми з сестрою росли у селі, у дуже релігійній родині. Не подумайте, ми не були сектантами, просто так склалося.
Звичайно ж, ми жили небагато. А годувалися з того, що вирощували самі. Було й господарство, але зовсім невелике: кури, курчата, кілька качок та корова. Ось корову я пам’ятаю як справжню годувальницю — тато продавав молоко на ринку, і з цього ми мали хоч якісь гроші.
Батьки дуже хотіли багато дітей. Але вийшло так, що народилися лише ми з Юлею. Більше дітей не з’явилося. Напевно, неправильно так казати, але я цьому навіть рада. Кажуть, дав Бог дитинку, дасть і на дитину. Але я з цим докорінно не згодна. Ми вчотирьох ледь-ледь виживали. Якби були ще діти, навіть боюся уявити, що було б.
Так чи інакше, до міста я почала втікати дуже рано. Років у 16 ми вже лаялися з мамою, що я поводжуся як бозна хто, приходжу пізно і зовсім не приділяю своєї уваги молитвам.
А я просто ходила подивитися, як живуть люди поза нашим селом. Як вони одягаються, поводяться. ТБ у нас, зрозуміло, не було. І це була для мене своєрідна вистава.
У 19 років я остаточно вирішила піти з дому. Знайшла собі роботу і навіть винайняла кімнату.
Не те, щоб це було повноцінне житло. Просто господарі кафешки, куди я влаштувалася, виділили мені бетонну коробку на другому поверсі, в якій можна було жити тільки влітку. Помешкання не опалювалося, і околити від холоду там можна було за дві секунди.
Молодша ж сестра залишилася з батьками. Вона їх дуже боялася, а тому завжди й слухалася.
Вийшла заміж я у 24 роки. За чоловіка своєї мрії. Він виявився іноземцем, який волею долі вирішив залишитись у нашій країні. Вивчив мову, створив бізнес практично з нуля. Тобто всього досяг сам.
Я, звичайно, на той час не могла похвалитися якимись багатствами. Але все ж таки я добре розуміла, як це, коли всього досягаєш лише своїми силами.
Через 5 років ми вирішили поїхати до Жана. У нього намічалася дуже гарна угода, але для цього йому треба було постійно бути на батьківщині. А ще за 8 років почалося повномасштабне вторгнення.
До цього часу я вже стала мамою, вивчила французьку, чудово влаштувалась і продовжувала любити чоловіка всією душею. Але в такий тяжкий час мені хотілося побачити сестру та батьків, хоч би одним ненадовго.
Після довгих розмов чоловік відпустив мене. Усього на пару днів, туди і назад. Я зібрала якісь речі і вирушила в дорогу. Потім без жодних проблем приїхала на орендованій машині до нашого села.
Місце я пам’ятала добре, але воно й ніяк не змінилося з тих часів. У дверях я зіштовхнулася із сестрою та її чоловіком. Батьки, на жаль, не дожили до нашої зустрічі.
Сестричка була дуже рада моєму приїзду. Вона все обіймала мене, розповідала, що це Бог направив мене додому. І якщо я тільки захочу, я зможу залишатися в її будинку стільки, скільки потрібно.
Її чоловік лише провів мене поглядом і пішов до іншої кімнати. Незабаром було чути тільки його хропіння.
Зважаючи на те, що в середу, в першу половину дня, чоловік моєї сестри, видаючи всім знайоме амбре міцних напоїв, йде спати — з роботою він не товаришує.
Ну і сестриця моя, Марієчка, досі згадує Бога за будь-якого доречного і недоречного випадку. Із нею теж все зрозуміло. Мама та тато вбили їй у голову тільки віру, а от як жити це життя — так і не розповіли.
Я дістала привезені гостинці та продукти. Забила холодильник під зав’язку та замовила б ще, але Маша мені заборонила. Сказала, що багато всього в домі це теж гріх. Нема чого вдаватися до ненажерливості. Я озирнулася. І в мене у горлі виникло таке жахливе почуття, яке я навіть не можу назвати.
Коли навколо все знайоме та рідне. Коли згадуєш кожен кут, кожен предмет, адже це все родом з дитинства. Це називається ностальгія. Але тут ти розумієш розумом, що всього цього не повинно бути, а має бути ремонт, нові речі, якась різноманітність та прогрес.
Як називається це почуття розпачу? Я не знаю. Але в той момент воно було таким сильним, що з очей у мене полилися сльози.
Я почала вмовляти сестру викинути це хропуче непорозуміння зі свого життя. Якщо треба, вона вільна покинути все це і поїхати до мене з чоловіком. Ми б допомогли їй і змогли знайти і житло, і все інше. Аби вона відмовилася від такого існування, де кожен день як попередній. Проходить у праці, злиднях та раболіпстві. Я продовжувала вмовляти її і наступного дня, і всі наступні дні, що залишилися до повернення у Францію.
Але вона лише посміхалася, казала, що це її доля, і починала молитись. Молитва від пристріту та заздрощів — це її відповідь на все. Я цю молитву добре знаю, росли ж разом. Але, заради Бога, невже це нормально, коли твій чоловік — це якір, що тягне тебе на дно? А ти тільки й можеш, що молитися та його обходжувати?
Перед від’їздом я віддала Марії гроші, які обміняла на вокзалі. Їх мало б вистачити навіть на ремонт сільського житла. Але щось підказувало мені, що витратить вона їх марно.
Проте моє бажання з’їздити додому збулося. Я не стверджую, що сюди більше не приїду. Але знову побачити сестру в такому стані мені не хочеться. Жити заради іншої людини і молитися, якщо не можеш заперечити, — це зовсім не розумне рішення.
