Життєві історії
– Зоя, а ти що, чоловіка свого не годуєш, що він у чужої жінки вечеряє? – Та ти що таке кажеш, Люба! – Та те й кажу, що
– Мені він не подобається, – сказала Дар’я, – каламутний тип якийсь. Уляна закотила очі й засміялася. – Мамо, ну ти щоразу одне й те саме. Пам’ятаєш Костю?
– Рито, я знайшов квартиру, вірніше вона нас сама знайшла. Ця буде незабаром тісна. – Розповідай. – Пам’ятаєш ми ходили до бабусі? Яка по лінії мами. Тобі там
– Вітя, в чому справа? – схвильовано запитала Олена Василівна. Вона подивилася на десятирічного сина, курносого, з короткою стрижкою і зеленими, мов малахітовими очима, які він старанно ховав,
Іра вийшла заміж і тепер жила неподалік від батьків на сусідній вулиці. Дружила вона з Ігорем два роки, хоча знайомі вони були як сусіди по вулиці з дитинства.
Антоніна заздрила Катерині, чорною заздрістю, з кожним роком ненависть її ставала все сильнішою. У селі любили та хвалили Катьку. – Он яка вмілиця! Все прибрано завжди, худоби повний
Ірині було вже далеко за п’ятдесят. В її житті було все. І велика любов довжиною в життя, і діти, і вже внуки. Коханого чоловіка Петра нестало п’ять років
Віктор жбурнув дорожню сумку на заднє сидіння кросовера, уникаючи погляду дружини. Його пальці нервово барабанили по керму, а в кутку рота застигла крива, майже усмішка, яку Олена помилково
Віка взяла зі столу телефон дванадцятирічної племінниці, щоб перекласти його трохи далі від краю стільниці. Екран смартфона, який Поліна забула заблокувати пішовши у ванну, яскраво спалахнув. Висвітилося повідомлення
-Доню, коли ви приїдете? Давно вже не були… Скучила дуже… За тобою, за внучкою… -Приїдемо, приїдемо… Напевно на Новий рік. Світлана поклала трубку і посміхнулася чоловікові. -Світлано, а