Мої заробітки за кордоном ніколи не були легкими. Я приїхала туди з сумкою, кількома євро у кишені та диким бажанням заробити грошей.
Так, у тому ж місті жила моя знайома, але на неї особливо не можна було покладатися: вона сама ще на той момент не встигла повністю влаштуватися. Але вона вже непогано знала мову та місцеву інфраструктуру. В той час, як я нагадувала маленьку налякану дитину.
Проте робота мене не лякала. Я мати двох дітей, які залишилися на батьківщині, тож прибирання для мене не було чимось новим. А без кваліфікації мене більше нікуди не брали.
Згодом я познайомилася і з іншими співвітчизницями. Хтось, як і я, працював не покладаючи рук, щоб у мінімальні терміни отримати найбільшу вигоду. А деякі просто непогано проводили час: є гроші на житло та їжу – вже непогано, можна відпочити на пляжі.
У такому режимі у мене пройшло близько шести років життя. Зізнаюся, я нічого не надсилала додому, крім рідкісних і недорогих подарунків. Чоловік після розлучення сплачував аліменти, а діти жили у бабусі.
І ось настав момент, коли відкладених грошей вистачило на купівлю квартири. Я пам’ятала кожну зароблену копійку, тож моя совість була чиста. За допомогою друзів, що залишилися у моєму рідному місті, я купила непогану «однушку» з ремонтом. Тільки для себе.
Так, ви все правильно зрозуміли. Не було придбання для доньок, житло призначалося лише мені.
Кіра та Аліна дуже обурювалися з цього приводу: як же так, рідна мати з ними так погано вчинила. Придбала житлову площу, в якій вони могли б жити та будувати майбутнє.
Але на той момент їм уже було по 18 років, і я розуміла, що невдовзі вони знайдуть собі чоловіків, а я залишусь ні з чим. Тож мій вибір був цілком логічним.
Але додому не повернулася. Вирішила, так би мовити, досидіти до круглої дати. А що, попрацювати ще 4 роки, щоби була копійка на чорний день, і можна повертатися. З цієї миті я розподіляла зарплату так: половину посилала дівчаткам, а половину залишала собі.
Моя квартира приносила прибуток від здачі в оренду, яка повністю діставалася мамі. Загалом, як на мене, все було чесно.
Кіра першою вийшла заміж. Гарний хлопець зі стабільною роботою. Вона завжди була спокійнішою з сестер і майже не скаржилася. Коли ми з нею розмовляли, вона часто згадувала, що шкодує, що мене не було на весіллі, але все розуміє. Загалом я справді могла поговорити з нею на якісь серйозні теми, практично як із молодшою подругою.
А ось Аліна – інша справа. Її скарги були якимись дитячими, завжди скривдженими. Не сподобався подарунок на день народження, бабуся її дістає через домашню роботу і таке інше.
Вона пішла в батька, але що вдієш, такий ось характер. Так, з нею доводилося складніше, але так буває. І докоряти її за це я не хочу, надто мало їй дісталося материнської турботи. Їм обом.
Однак навіть коли вона вже знайшла собі чоловіка і почала жити окремо, її скарги не припинилися. Вона отримувала від мене гроші, як і належить. Але їй завжди їх було замало. Хоча, якщо так подумати, це була сума, що дорівнює середній зарплаті у місті. Плюс наречений отримує навіть більше. Але як це: маю свою квартиру, а вона не має. Нечесно!
При всьому цьому Аліна дотримується модного зараз світогляду у дівчат: чоловік повинен забезпечувати мене фінансово. А я йому за це надаю свою увагу, надихаю його, віддаю свою любов та турботу.
Коротше ви зрозуміли. Гроші до сімейного бюджету вона не докладала. Більше того, працювати в неї теж бажання ніколи не було. Однак, мати власне житло вона хоче.
Я говорила і говоритиму, що з таким ставленням довго їхній союз не триватиме. Тому що сім’я – це завжди робота для благополуччя обох сторін.
Але що я можу знати, адже відповідь у Аліни тільки одна: що ж я сама розлучилася молодою і залишила своїх дітей? Значить, це я нічого не розумію, а вона розбирається в житті краще за мене. Ось такі розмови.
Мені за великим рахунком начхати. Якщо її наречений готовий терпіти у себе на шиї таку панночку, я тільки рада, я ж не його мати. Хоча, звичайно, на її місці в мене з Аліною була б окрема розмова.
До повернення додому мені залишилося трохи більше півроку. Я вже не переживаю, загалом життя за кордоном пройшло непогано. Є якісь заощадження, де жити в рідній країні.
Але засмучує донька. Розчаровує той факт, що вона вирішила йти шляхом найменшого опору, бо найчастіше він веде в нікуди. А я їй роздавати поради начебто й права не маю.
Що ж, побачимо, що з цього вийде. Можливо, це донька матиме право і житиме життям багатої домогосподарки. А що, тут таких хоч греблю гати. Але, як то кажуть, тут вам не там. Особливо щодо зарплат. Тож ситуація поки що туманна. Що буде далі – покаже лише час.
