Після того, як моя дочка вийшла заміж, я зрозуміла, що більше в місті мені робити нічого. З чоловіком ми давно розлучилися, але він вчинив як чоловік і залишив нам квартиру, частину грошей і навіть допомагав якийсь час фінансово. Тож майже жодних складнощів у цьому плані після розставання ми з дочкою не відчували.
Але ось настав момент, коли я зрозуміла, що мені настав час жити життям самотньої жінки. Дочка вже не могла розриватися між матір’ю та власною сім’єю, та я й не просила про це.
Тож я виїхала з нашої старої квартири, щоб переїхати до села. Там був будинок моєї матері, і в ньому вже давним-давно ніхто не жив.
За документами будинок належав мені та моїй сестрі Світлані. Вона теж у якийсь момент віддала перевагу переїхати в місто, тож без проблем погодилася віддати мені свою частку за деяку суму грошей.
Ми це питання вирішили дуже швидко і навіть полюбовно: я прожила три дні у них у квартирі, нарешті нормально поспілкувалася з племінницею, поки мій зять із друзями приводили будинок у селі у відносний порядок.
Слід визнати, роботи за містом багато. Потрібно викосити траву, бур’яни. Відремонтувати фасад будинку, почаклувати і над внутрішніми стінами приміщень. Усім цим займалися чоловіки.
Ну а я вже доробляла, що залишилося: розставляла привезені меблі, мила кімнати, кухню та інше. Переїзд офіційно відбувся, і я розпочала нове життя.
Кілька місяців мені, можна сказати, міській людині, якщо не враховувати мого дитинства та юності, довелося знову звикати до монотонної праці. Звичайно ж, я не Робінзон Крузо, тож якісь запаси були привезені з міста.
Ще мені привезли телевізор та навіть провели Інтернет. Я не збиралася читати книги вечорами.
Проте робота на городі, доставка води з колодязя, розтопка печі — це не така вже й проста справа для міської мешканки мого віку. Десь довелося питати поради у сусідів, а десь навіть просити допомоги.
Минуло ще кілька місяців, і я нарешті обжилася. Навіть завела собі кота, щоб було веселіше.
Новини про мою маленьку, але важливу перемогу дісталися і до сестри. Десь вона зустрілася з моєю донькою і ось вперше за довгий час вирішила мені зателефонувати.
Я, звичайно, розповіла їй про своє життя, про те, що не шкодую про своє рішення переїхати і що свіже повітря і спокій позитивно впливають на нервову систему. А людям у наш час цього зовсім не вистачає.
Тоді Світлана запропонувала мені провести якийсь час із племінницею у себе в селі. Нехай дитина теж побачить, що таке сільське життя, трохи відпочине від гаджетів та подихає свіжим повітрям. Та й мені буде компанія.
Місця, як ми обидві знали, їй вистачить із головою. Раніше вся наша родина жила у цьому будинку. Ну, я й погодилася, чому ні. Тиждень-другий мене зовсім не потурбує.
Але Рита, моя племінниця, виявилася ще тією проблемою. У свої 15 років вона показала себе досить розпещеною дівчинкою, яка нічим не захотіла займатися. Сиділа в телефоні, слухала музику, уникала мене і тільки питала, куди тут можна сходити, щоб було цікаво.
Ну, не можу ж я постійно відповідати, що непогано було б піти нарвати вишні або сходити на озеро. Тому що відповіддю на це було б стандартне закочування очей та позіхання.
До речі, мені було дуже незвично, що дівчинка її віку завжди мала макіяж на обличчі. При цьому вона не замазувала прищі, як це роблять деякі її ровесниці.
Виглядала вона чудово, але це яскраве розфарбування було для неї дуже важливим. Вже не знаю, на кого вона хотіла справити враження, на мене чи на кота.
А на четвертий тиждень почали з’являтися й інші проблеми: мені стало банально не вистачати грошей. Бо самі розумієте, хоч я й закуповувалась у місцевому магазині, продукти там теж вартують грошей. А в нас, сільських, гаманці не надто товсті.
Та й племінниці я намагалася купувати все найкраще. На цю новину сестра відреагувала дуже своєрідно:
«Як це так, відправляють інші сім’ї онуків бабусям на літо. І нічого! А ти чому не можеш протриматися?»
Так я і зрозуміла, в яку категорію мене визначила рідна сестра, а заразом і племінниця. В бабусі. А що, живу в селі, сиджу з малолітньою племінницею та котом, господарюю. Тепер я, отже, бабуся. І начхати, що ми зі Світланкою маємо різницю в пару років всього!
Після цих заяв у мені знову прокинулася міщанка. Я дістала свою косметичку, відправлену раніше в якийсь дальній кут. Викликала таксі з планшета, що, до речі, влетіло мені в копійчину. Зібрала речі Рити та поїхала з нею додому, до сестри Світлани.
Там після невеликої, але насиченої розмови на підвищених тонах чадо було повернуто до рідного середовища. А я поїхала додому сама. Повністю задоволена.
Приїхавши назад до себе в село, я зробила висновок, що місто може тріпати нерви навіть у такому відокремленому місці. А ще я зрозуміла, що іноді випускати пару це нормально. З того часу я вирішила, що гості у мене можуть залишатися не більше, ніж кілька днів, хто б це не був.
Бо бути бабусею без онуків я не збираюся. А їх у мене поки що не планується.
