Моя подруга Юля завжди говорила, що нізащо не вийде заміж за військового. Ніколи! Вона досить натерпілася від свого батька-підполковника, який все життя дорікав “ні за що” мати, а заодно і її з сестрою.
На її думку, всі військові були такими як він. Перебуваючи в гостях, кафе, на вечірці, та будь-де, вона без затримки визначала людей, що носять погони, і завжди відкидала їх знаки уваги. Завжди, але лише до одного випадку.
Влітку їхня сім’я була запрошена на весілля до своїх добрих знайомих. На урочистість отримала запрошення ще одна сім’я, яка є знайомими наречених та Юліних батьків. Прийшли вони на весілля зі своїм сином.
У результаті сталося те, що й мало статися. Вони зустрілися, моя подруга Юлька і той самий хлопець. Цілий вечір вони не відходили одне від одного. Танці, конкурси і навіть перший поцілунок. Все було б добре, якби не одне але.
Він виявився військовим і носив погони із чотирма капітанськими зірочками. Саме ця причина не давала Юлі повністю зануритися у вир кохання з головою. Вона сумнівалася, думала, переживала, що не може виконати цієї самої обіцянки. Але все одно не змогла не закохатися в нього по вуха.
Він був не таким, як її батько, хоч і носив форму. Турбота, увага, чуйність, розуміння – це те, чим Сергій оточив свою улюблену Юленьку. Так, так, саме Юленьку, він називав її лише так. Минуло пів року. І ось низка машин під’їжджає до РАЦСу.
З однієї виходить чарівна наречена, назустріч якій прямує галантний наречений. Звучать присяги, звичні для такого місця слова “Так!”, обмін кільцями, перший поцілунок вже законних чоловіка та дружини. Тепер вони сім’я – Юлія та Сергій!
Минуло майже п’ять років, а вони все ще не уявляють життя одне без одного. Той самий блиск в очах, ніжність, квіти з приводом і без нього. Коли ми зустрічаємося з Юлькою, то завжди згадуємо початок цієї історії, і попередні категоричні обіцянки дані нею самій собі. Адже, як виявилося, бути дружиною військового не так і погано.
