Ганна Миколаївна працювала у новій школі лише 6 місяців. Діти її дуже полюбили, нехай і пропрацювала вона по суті нічого.
З колегами вчителька біології теж досить швидко порозумілася. Принаймні так здавалося самій Ганні. Хоча проблеми, безперечно, були.
“А у кого їх немає?” — подумки заспокоювала себе молода жінка.
Не пощастило Ганні Миколаївні потрапити під крило дружини директора, завуча Ольги Вікторівни. Цій дамочці було вже дуже далеко за 60, і Ганна не хотіла б псувати з нею стосунки хоча б через повагу до її віку.
Але терпіння молодої вчительки закінчувалося. Завуч всі ці 6 місяців намагалася вчити дівчину розуму. Спочатку це було навіть корисно та дуже мило. Але зараз більше скидалося на тотальний контроль. Немов у місцях не настільки віддалених.
Ганна намагалася не звертати уваги на зауваження чи повчання, але дружина директора ще й у її класі взялася порядки свої наводити. Ніби Ганна якась недолуга і сама не спромоглася цього зробити раніше.
Особливо сильно діставалося квітам, які молода біологічка принесла з дому чи купила за власний кошт. Її клас і справді був схожий на пахучий оазис у пустелі. Це манило Ольгу Вікторівну з подвоєною силою.
«Я їй сказала, що ми не спрацюємось. Дуже вона молода. Говорить, що хоче випробувати свою методику викладання. Усі ми чогось хочемо у цьому житті, але правила є правила. Тож не буде у нас нової вчительки географії», — розповідала Ольга Вікторівна та паралельно відривала від квітів, що стояли на підвіконнях, жовті листочки.
Ганна лише сумно спостерігала за тим, що відбувається, і слухала чергову нудну лекцію від дружини шефа.
Останньою краплею в чаші терпіння Ганни стало те, як варварськи вчинила Ольга Вікторівна з її найулюбленішою квіткою. Ні з того ні з сього завуч почала пересаджувати гарну пуансетію. Вона тягнуда цю нещасну квітку за її верхівку.
«Ольга Вікторівна! Що ви робите? Пуансетію не можна зараз чіпати, у неї зараз період спокою. Заради Бога, припиніть», — закричала в паніці вчителька біології.
«А потім вона мені почала розповідати, що моя квітка була якась сумна, тому вона вирішила її пересадити, — того ж вечора Ганна скаржилася своїй найкращій подрузі на недбайливу колегу, — чесно, я не знаю, що робити. Вона вже у віці, за посадою вища, одружена з директором. Але мене ця Ольга Вікторівна вже дістала».
«Поступай із нею дзеркально. У нас колись своячка пожити на тиждень напросилася, а залишилася на місяць. Так ще й свої порядки наводити стала. Ну, я за її речі й взялася. Здається, тоді вона вирішила, що в нас у квартирі погана енергія. Речі пропадають, а потім різко знаходяться. Навіть не пам’ятаю, коли вона востаннє у нас гостювала. Ефективно, як бачиш. Небажані гості вдома більше не турбують», — засміялася подружка Тетяна.
Ганна Миколаївна взяла на замітку корисне зауваження подруги. З того часу речі Ольги Вікторівни раз у раз розміщувалися не там, де вона їх залишала.
Не пропадали, а просто таємниче рухалися. Згодом до такої своєрідної гри підключилися й інші вчителі.
«Маю вам повідомити, колеги, що мені час на пенсію. Все ж 69 років як-не-як. Розумію, вам буде складно без мого наставництва, але що вдієш. Залишаю вас на свого любого чоловіка», — коротко резюмувала одного дня Ольга Вікторівна.
Ганна зайшла до свого класу і щасливо вдихнула на повні груди. Нарешті в школі запанує спокій і порядок. Її квіти, клас, особистий простір тепер ніхто не турбує. Та й решта колег явно зраділа такому повороту подій.
«Ніколи б не подумала, що небажані гості вдома у Таньки допоможуть мені Ольгу Вікторівну зі школи вигнати», — посміхнулася своїм думкам вчителька.
